День Прапора вся країна відзначає в серпні, і про липень 1990-го згадують хіба побіжно, десь у примітці. А тим часом саме того липневого вечора сталося те, без чого серпневе свято не мало б сенсу.
Місто жило у передчутті, яке важко було передати словами: 16 липня, Верховна Рада в сесійній залі на Грушевського ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Депутати проголосували 355 голосами проти чотирьох. Але у київських дворах, на кухнях за вечерею, у черзі за молоком про декларацію говорили значно менше, ніж про те, чи наважиться хтось нарешті підняти над містом прапор, який ще донедавна ховали в шухлядах.
Депутати Демократичного блоку Київради — опозиційна меншість, яку кияни обрали до ради лише в березні того року, вперше за десятиліття партійної монополії, — підготували проєкт рішення разом із Секретаріатом «Народного руху», яким тоді керував поет Іван Драч. Прапор пошили на Західній Україні й привезли до Києва заздалегідь, тримаючи напоготові, неначе чекали не стільки дозволу, скільки моменту.
24 липня засідання президії Київради вів заступник голови Олександр Мосіюк. Саме тут історія робить досить передбачуваний поворот – рішення підняти прапор так і не було ухвалене формально — президії забракло кворуму. Радянська бюрократична машина, навіть ослаблена, завжди вміла вислизати з рук тих, хто сподівався її обіграти.
Але за вікнами Київради вже стояв Хрещатик, заповнений людьми настільки, що дехто сидів на дахах тролейбусів і в кронах каштанів. За різними оцінками, зібралося близько двохсот тисяч людей — цифра, мабуть, яку важко уявити, поки не згадаєш, що населення тодішнього Києва становило два з половиною мільйонів. Майже кожен киянин в той вечір стояв на одній вулиці.
Церемонія розпочалася раніше, біля Софійського собору. Звідти хід рушив через центр міста — повз місце, яке через рік стане називатися майданом Незалежності, а тоді ще носило радянську назву, — до будівлі Київради.
О сьомій вечора Мосіюк вийшов до натовпу і підняв прапор на флагшток. Формального рішення все ще не існувало. Існував лише тиск двохсот тисяч людей, які не збиралися розходитися, поки не побачать полотнище над дахом.
Письменник Олесь Гончар записав того вечора у щоденнику коротку нотатку: «Над Київською міською радою замайорів жовто-блакитний прапор! О 7-й год. вечора освятили й підняли. Людей було багато, і молодь, і старші розуміють значення події. Щойно дзвонила Алла Платонівна [Бажан], бігала, каже, раненько дивитись, чи не зняли. Майорить! Хтось діждеться, що замайорить і над цілою Україною. Хтось дочекається»
Цікаво те, що побоювання, що дозволена радість може виявитися короткою, мали під собою підстави, адже за кілька днів перший заступник прокурора республіки В. Синюков визнав підняття прапора незаконним і відкрив кримінальну справу проти організаторів. «Правда України» 27 липня писала про провокацію й зловживання демократією. У відповідь Кияни почали чергувати біля флагштока цілими ночами побоюючись, що вранці прапора може вже не бути.
Прапор залишився. Комуністична влада міста так ніколи офіційно його й не визнала, але зняти вже не наважилася.
Восени того ж 1990-го студенти розіб’ють табір голодування на тому самому майдані, повз який проходила липнева процесія, — цю акцію згодом назвуть «революцією на граніті». Під час одного з тодішніх мітингів на Хрещатику, серед натовпу в сто тисяч людей, пронесуть труну з написом «Нерушимий союз — назавжди прощавай».
У кожному з цих епізодів повторюється той самий сюжет: інституції вагаються, а рішення ухвалюють люди, які вийшли на вулицю і залишаються там, доки не змінять історію.
