У 2026 році виповнюється 85 років від початку трагедії Бабиного Яру. Це не лише річниця одного з найстрашніших злочинів часів нацистської окупації. Історія Бабиного Яру протягом десятиліть віддзеркалювала історію самого Києва та України — війну й окупацію, радянську політику замовчування, важке повернення суспільству історичної пам’яті та, зрештою, сучасну російсько-українську війну.
29–30 вересня 1941 року нацисти розстріляли в урочищі 33 771 київського єврея. Це стало одним із найбільших масових убивств цивільного населення під час Другої світової війни та одним із найстрашніших символів Голокосту. Упродовж 1941–1943 років розстріли в Бабиному Яру не припинялися. Серед жертв були також роми, цивільні заручники, пацієнти психіатричної лікарні, радянські військовополонені, комуністи, учасники радянського підпілля та діячі українського визвольного руху. Загальна кількість убитих на території Бабиного Яру та пов’язаних із ним місць сягає близько 100 тисяч осіб.
Серед загиблих були люди, чиї імена нерозривно пов’язані з українським Києвом, зокрема видатна поетка Олена Теліга та інші члени оунівського підпілля. Трагедія Бабиного Яру стала епіцентром не лише історії Голокосту, а й трагедією всього окупованого міста, де нацистський терор нещадно бив по різних групах населення.
Після вигнання нацистів восени 1943 року історія Бабиного Яру отримала новий вимір. Радянська влада не була зацікавлена говорити про трагедію в її справжньому масштабі й, насамперед, про тотальне знищення євреїв. Пам’ять про жертв або замовчувалася, або жорстко підпорядковувалася офіційній ідеології. Одночасно режим намагався фізично знищити сам простір Бабиного Яру, ухваливши рішення залити його пульпою з цегельних заводів.
Спроба стерти пам’ять обернулася новою трагедією: 13 березня 1961 року прорив дамби спричинив Куренівську катастрофу. Смертоносний потік пульпи рушив на Куренівку, зруйнувавши житлові квартали, інфраструктуру та забравши життя сотень киян. Ця техногенна катастрофа стала прямим наслідком радянської політики забуття.
Попри десятиліття репресій, пам’ять про розстріляних не зникла. У вересні 1966 року, у 25-ті роковини трагедії, кияни відкрито зібралися в Бабиному Яру на несанкціонований мітинг, щоб вшанувати загиблих. Трагедія поступово поверталася до суспільної свідомості зусиллями дисидентів, письменників і правозахисників. І хоча у 1976 році радянська влада встановила монумент «радянським громадянам і військовополоненим», справжній масштаб і національний склад жертв ще довго залишалися поза офіційним визнанням.
Із відновленням незалежності України Бабин Яр став одним із головних місць історичної пам’яті столиці. Тут з’явилися пам’ятники та знаки, присвячені різним групам жертв. Пам’ять про Бабин Яр перестала бути частиною нав’язаної державою єдиної схеми, натомість ставши предметом суспільного осмислення та постійних «війн пам’яті», простором протистояння, складного діалогу і гострих дискусій.
А 1 березня 2022 року, через 80 років після початку нацистських масових розстрілів, війна знову прийшла до Бабиного Яру. Під час російського ракетного удару по Києву було уражено район телевежі поруч із меморіальним комплексом. Для українців це стало трагічним нагадуванням: історія Бабиного Яру не завершилася в минулому.
Сьогодні Бабин Яр — це не лише місце скорботи. Його 85-річна історія — це зліпок долі самої України: від нацистського терору, через радянське замовчування та боротьбу за право пам’ятати, до незалежної держави, яка просто зараз зі зброєю в руках захищає своє право на власну історію, свободу і майбутнє.
